ЧОРНОБИЛЬСЬКА ТРАГЕДІЯ | СПОГАДИ ЛІКВІДАТОРА

Тридцять сім років тому, 26 квітня, світ здригнувся від страшної новини, а слова «Чорнобиль» та «4-й енергоблок» потрапили до всіх заголовків новин. Багато хто ще нічого не знав про руйнівну силу «мирного» атома, але були люди, які опинилися всередині цього пекла. Мало хто з них зараз живий, і тим ціннішим є свідчення очевидців цієї катастрофи.

На території Таїровської громади проживають 25 ліквідаторів аварії на ЧАЕС (станом на 2021 рік), пам’ять про героїзм яких вся Україна та наша громада продовжує нести до сьогодні.

Далі пропонуємо вам прочитати інтерв’ю із жителем Совіньйона, який наступні три місяці після аварії перебував на ЧАЕС, не думаючи про наслідки для здоров’я, а просто виконуючи свій обов’язок… Бо так треба… Бо слово «борг» для нього не порожнє. Нашого героя звуть Микола Мартинов.

– Миколо Сергійовичу, розкажіть, як ви опинилися в Чорнобилі?

– На Чорнобильську станцію мене перевели за два роки до запуску першого енергоблоку. На той час я вже мав досвід роботи в галузі атомної енергетики — я шість років пропрацював начальником служби зв’язку Південно-Української АЕС. Тоді мені було 36 років.

– Що входило до ваших обов’язків?

– Моїм головним обов’язком, як начальника зв’язку АЕС, було забезпечення зв’язком атомної станції та аварійних зон. Варто зазначити, що зв’язок АЕС на той час мав передове технічне обладнання. Його було спроектовано таким чином, що у будь-якій аварійній ситуації його неможливо втратити. Скажу ще одне: мій кабінет знаходився за 100 метрів від пошкодженого реактора і коли все трапилося, вікна в приміщенні зачинили свинцем, а вентиляцію вимкнули. Хоча в кабінеті я знаходився лише частину дня, а решту часу була робота безпосередньо в зоні. Графік був таким: 14 годин робочого дня та без вихідних.

– Про Чорнобиль багато написано, але нам цінні деталі, які запам’яталися очевидцю. Що згадується зараз?

– Сповістили мене про аварію о 8 годині ранку того ж дня. Зателефонувала чергова телефоністка і сказала, що о 10 ранку я маю бути в кабінеті директора Південно-Української АЕС. На моє запитання «що сталося?» вона відповіла, що на Чорнобильській АЕС уночі сталася велика аварія, горить 4-й блок, більше жодної інформації немає. Коли я прибув на станцію, директор був у кабінеті один і теж був у інформаційному вакуумі. Здається, московський диспетчер Держкоматому знав більше, ніж ми тут, на місці. Тоді я зв’язався зі своїм колегою Миколою Безносом, який, як виявилося, перебував у притулку та готував системи оповіщення.

Головним завданням було сповістити мешканців Прип’яті та о 14:00 розпочати їх евакуацію. Наш директор запитав «чим ми можемо допомогти?», і керівництво ЧАЕС попросили сьогодні вислати бригаду дозиметристів. Що і було зроблено. За два тижні ЧАЕС попросила командувати зв’язківців-кабельників, і туди відразу ж було направлено чотирьох моїх підлеглих. Вони пробули там місяць. А 20 червня потрібно було замінити начальника зв’язку Чорнобильської АЕС, бо його направили до лікарні. З цього дня я був призначений на його посаду. Потім була щоденна робота, всі добре розуміли, що ризикують здоров’ям та, навіть, життям.

Тоді ще тільки велася підготовка до будівництва саркофагу, а над реактором виднівся димок і літали весь час гелікоптери, які розсіювали спеціальні суміші для запобігання радіоактивному випаровуванню. На той момент ніхто навіть не знав, що саме знаходиться всередині та скільки палива вилетіло назовні. На даху працювали люди, які скидали лопатою у зруйнований реактор залишки палива та графіту. Їхній робочий день становив 10 хвилин. Це були офіцери запасу та добровольці. Реактор щогодини викидав електромагнітний імпульс — ми казали: “реактор дихає”.

Особливо хочу згадати добровольців. Пам’ятаю, коли в Чорнобилі оформлював перепустку в зону, то мене вразила наявність у бюро перепусток великої кількості мішків із листами, які були складені в кутку. Це були листи добровольців з усієї країни, які бажали взяти участь у ліквідації наслідків аварії. Їх там було тисячі.

– Миколо Сергійовичу, скільки часу ви там пробули?

– Я пробув там майже 3 місяці. Навколо — лише люди у білому та взагалі не було дітей. А коли повертався назад, проїжджаючи Київ, дуже здивувався, що в столиці так багато народу, діти бігають, грають, усі щасливі. У цей момент до мене і прийшло усвідомлення того, де я був і чим займався.

– На вашу думку, чи можна було уникнути аварії?

– Я не фізик і вважаю, що не мені судити про дії людей, яких уже немає, тих, які в мене весь час перед очима… Але скажу, що все це було збігом обставин, пов’язаних із людським фактором та непередбачуваністю техніки. І взагалі, не варто забувати, які тоді були часи.

– Наскільки безпечно зараз їхати на екскурсії до Прип’яті?

– Можу сказати, що жити там не можна, але подивитися за бажання можна. Правда, дивитися нема на що… Мертве місто. Я бачив Прип’ять у червні 1986 року, тоді там пахло гниллю, а вулицями бродили собаки, у яких на ногах і на тілі не було шерсті. А ще були гори речей, холодильників та килимів, які не пройшли дозиметричний контроль при вивезенні із зони та були кинуті прямо там господарями.

– Як позначився чорнобильський період життя на вашому здоров’ї?

– У 50 років стався великий інфаркт, але я вибрався. Дали інвалідність другої групи. А у 60 лікарі констатували онкологію голосових зв’язок, довелося перенести кілька операцій. Держава матеріально не образила, а в іншому намагаюся сам.

– Чим ви займалися після того, як пройшли це пекло?

– Після Чорнобиля переїхав до Києва, працював у структурах, пов’язаних з атомною енергетикою, займався зв’язком на АЕС.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Підписуйтеся на наші канали:

Telegram | Viber

YouTube | Facebook