Top

НА ВІДСТАНІ ДОБРА: ЯК РЯТУВАЛИ ДІДУСЯ З ОКУПОВАНОГО ЛИСИЧАНСЬКА

Автор: Данило Горячкін

В цій історії є і драматизм, і гострий сюжет, і надія разом з людяністю. Та в решті решт добрий кінець. У цієї історії дуже великі географічні відстані: окупований Лисичанськ, Таїровська громада, де знаходиться квітучий житловий масив «Дайберг», і навіть далеке латвійське місто Резекне. Проте відстані між чуйними серцями в цій історії немає взагалі. Адже українці такі — єднаються, борються за кожну людину, цінують і рятують кожне життя.

Наприкінці серпня до таїровського депутата та волонтера Сергія Мельника, який саме керує життєдіяльністю «Дайберга», звернулась жінка на ім’я Наталя. Вона — переселенка з Луганської області. Втікши разом із сином від війни та окупації, вона залишила в Лисичанську найдорожчу людину, супергероя свого життя — рідного дідуся. Село, де мешкав дідусь, вщент зруйноване, отже окупаційна влада відправила старого до міста — в притулок для літніх людей. Жінка вирішила за будь-яку ціну, ризикуючи власним життям, визволити близького родича. В своєму листі до пана Сергія жінка розповіла:

«Звертались до безлічі волонтерів і фондів, але в окупацію у них доступу немає. Вирішили здійснити цю поїздку самостійно. Фонд «Шлях.юа» допоміг нам із перевізником через Польщу, Литву та Латвію, проте ми не можемо знайти останню частину суми — 14 тисяч гривень».

Знайомі волонтери не радили пані Наталі відкрито оголошувати збір грошей, бо оприлюднення особистої інформації могло в подальшому зашкодити безпечному проходженню «фільтрації». Історія дійсно вражала, тому Сергій Мельник погодився допомогти, відправивши жінці з власних коштів 20 тисяч гривень. Операція почалась. Її подробиці ми бачимо в листуванні пані Наталі з Сергієм Мельником.

Світлина, зроблена ще в 2021 році. Тоді дідусю виповнилось 80 років

У ПАРАЛЕЛЬНОМУ СВІТІ

Якщо комусь здається, що можна за декілька днів з’їздити «в окупацію» туди та назад, вирішивши своє питання, то це не так. Операція планувалась і тривала з вересня майже чотири місяця. Тільки напередодні Нового року, 23 грудня жінці з врятованим дідусем вдалося вирватися з окупованої території. А за цей час було всяке.

Одразу ж після в’їзду в Луганщину у Наталі забрали паспорт і телефон. Жінка залишалась на весь цей час без зв’язку. Зупинилась у знайомої бабусі, яка колись працювала прибиральницею в рідній школі. Декілька разів Наталю запрошували до комендатури «поговорить».

«Мене там не били, не знущались, але морально було досить важко, просто тупі розгони на тему «якщо приїхала, чому хочеш їхати назад?», «навіщо забираєш дідуся, про нього тут дбають», «чому не плануєш отримати сертифікат на житло та лишитись, тут купа роботи, можливостей»… — розповідає в листуванні Наталя.

Повірили лише аргументам, що жінка залишила сина, який її чекає. А ще довелося віддати всі гроші, що були відкладені на зворотний шлях – дідуся викупила немов кріпосного.

«Дідусь не міг повірити, що це я, — пише пані Наталя, — і що я приїхала за ним, бо там йому розповідали, що Україна майже захоплена, що скоро «пабєда». Він не вірив, що ми побачимось».

Телефон Наталі так і не повернули. Жінка передавала повідомлення батькам, що жива і що з нею все гаразд, через знайомих, які виїжджали на новоайдарську чи луганську траси, де пробивається зв’язок.

«Врятувало те, що зустріла в комендатурі старого знайомого з Білогорівки, який втік в 14 році через участь в «ополчении», а зараз повернувся і працює там. Він допоміг забрати паспорт і поїхати звідти».

23 грудня Наталя з врятованим дідусем виїхала з окупованого Лисичанська. Жінка написала:

«Я наче на світ народилась. Мене трясе й досі, волосся від нервів лізе, я ще не зовсім відійшла. Побувала в паралельному світі».

РЕЗЕКНЕ — ДЛЯ ТИХ, ХТО РИЗИКНУВ

Резекне — маленьке місто в Латвії, на сході від Риги, прикрашене старовинними замками та храмами. Саме там опинилась Наталя з дідусем на шляху до України. Дорога довга, але що поробиш — прямий маршрут з окупації був неможливий. Після декількох місяців, коли Наталя щоденно ризикувала своїм життям, і після виснажливої дороги нарешті вдалося зупинитись і трохи перепочити. Адже дід був дуже слабкий і потребував лікування. Ось що написала жінка:

«Дідусь зараз у місцевій лікарні, йому робили переливання крові, бо гемоглобін на критичному рівні. Йому важко ходити, він дуже схуд. Тому ми прийняли рішення зробити таку вимушену зупинку. Мені тут допомогли місцеві, з якими я в лікарні познайомилась, медсестра пустила до себе пожити, дають телефон дзвонити рідним».

Тут, в Резекне, лікарняні послуги фактично безкоштовні. Це було дуже добре, бо всі гроші Наталя залишила у личисанській комендатурі. Довелося сплатити тільки за деякі страшенно дефіцитні антибіотики та за КТ — на це вистачило коштів, які надіслали батьки зі своїх переселенських виплат. Наталя хотіла знайти якісь підробіток, але для цього в Латвії потрібні офіційна реєстрація біженця та дозвіл на працевлаштування. Оформлення статусу біженця означало би, що Наталя півроку не зможе виїхати з Латвії. Але її так чекає в Україні син!

«Стільки я виплакала за цей час, вже мільйон разів хотіла пожалкувати, що пішла на цей ризик, але з іншого боку розумію, що якби не забрала дідуся, все одно б себе звинувачувала».

НОВОРІЧНИЙ ПОДАРУНОК

Сергій Мельник говорить, що найкращим подарунком під Новий рік для нього став щасливий фінал цієї історії. Саме заради цього “хепиенду” Сергій, дізнавшись, що Наталя залишилась без грошей, 31 грудня надіслав ще 10 тисяч на зворотну дорогу до України.

«Пане Сергію, ви наш янгол, якби не ви, не знаю, чи склалося б все так, як є. Бо навіть попри всі проблеми та жахіття я маю змогу тримати за руку того, хто з дитинства був моїм супергероєм. Тепер загадую бажання на Новий рік, щоб якнайшвидше обійняти сина, і моє життя хоча б трохи стане схожим на те, яким було до війни. Я щиро бажаю вам усього найкращого, нехай ваша родина буде щаслива, нерозлучна і здорова», — написала пані Наталя Сергію Мельнику наприкінці року.

І додала, що треба ще трохи часу та витримки, щоб поставити дідуся на ноги, а потім вже привезти його в Україну.

«Дідусь потроху набирається сил, лікарі кажуть, зо ще декілька днів, і можна буде рухатись. Слава Богу, хоч є де ночувати. Добрі люди усюди є. Головне, що ми вже не там. Якби ви знали, в якій бульбашці вони там живуть! Побудеш там трохи і сам ловиш себе на думці, що починаєш вірити в цю чухню».

Це тільки одна з тисяч історій українських родин, які розірвані на шматки війною, каже Сергій Мельник. Але навіть гроші, перераховані Сергієм героїні цієї історії, могли б не допомогти, якби не сміливість і рішучість жінки, яка попри всі ризики боролася за рідну людину. Саме тому наш народ не перемогти, впевнений Сергій.